Юрій Гафійчук – підполковник медичної служби, лікар вищої категорії, начальник нейрохірургічного відділення клініки нейрохірургії та неврології ВМКЦ Південного регіону. Він не лише нейрохірург-практик, але й науковець – вивчає експериментальні методи лікування остеохондрозу.
У його кабінеті картини від вдячних пацієнтів та ікони. А навпроти робочого столу – портрет літнього чоловіка. “Це Юха Хернесніємі – один з кращих нейрохірургів. Він робить колосальні операції. Його книжку я читаю першою коли готуюсь до важких операцій, – пояснює Юрій Григорович. – Кажуть, якщо маєш кумира, треба поставити перед собою його портрет, дивитися на нього і прагнути досягти таких самих вершин. “Хірургія – це мистецтво. Тож будьте художником!” – його слова. І я з ними згоден, і теж думаю, що це мистецтво.
Як Ви потрапили у хірургію?
Лікарем я став не випадково. Мій тато –терапевт, хотів стати хірургом, але у зв’язку з слабким здоров’ям став лікарем терапевтом. З дитинства я спостерігав за його роботою, за його вмінням допомагати людям. У мене двоє братів і вони теж лікарі. Ми всі працюємо у хірургічній спеціальності.
А от у військову сферу я потрапив випадково. Народився у Чернівцях, виріс і ходив до школи у місті Снятин, Івано-Франківської області. Школу закінчив екстерном у 15 років та вступив до Буковинської державної медичної академії, де добре навчався. Наприкінці першого курсу познайомився зі своєю майбутньою дружиною Наталкою і після третього курсу ми одружилися.
Моєї дружини рідний дядько був військовим лікарем за часів Радянського Союзу, служив він на Байконурі. Особисто я з ним не був знайомий, але про нього та військову службу мені розказувала дружина, що і надихнуло мене вступити до військово-медичної академії. Військовим я захотів стати також тому, що люблю дисципліну, порядок та принципових людей.
Вступив до Української військово-медичної академії в м. Київ в 2003 році. Особливу увагу під час навчання приділяв нейрохірургії та травматології. Спеціальність нейрохірургія мені дуже подобалась ще коли я навчався в Буковинській державній медичній академії, на п’ятому курсі ми вивчали нейрохірургію і мої одногрупники подарували на день народження мені листівку “Майбутньому нейрохірургу”. Хотів би її знайти. Для мене тоді це була недосяжна спеціальність, для простого хлопця, у якого тато працює лікарем у районній лікарні. Я завжди думав: щоб стати нейрохірургом, треба мати добрі зв’язки, а виявилося, якщо ти чогось хочеш, прагнеш, добиваєшся, це стає можливим. Ці життєві сходи самі наближаються до тебе, ти на них ступаєш, і з кожною сходинкою наближаєшся до мети.
Що саме Вас привабило в нейрохірургії?
Можу сказати, що непривабило в загальній хірургії –внутрішні органи черевної порожнини. Я асистував та проводив самостійно операції на черевній порожнині під час навчання в Українській військово-медичній академії. У мене гарно виходило, але хотілося щось більш точнішого та мікрохірургічного, тому вибрав нейрохірургію – мозок це загадка, і там потрібна надзвичайно велика точність.
Мій перший учитель – професор Олександр Георгійович Данчин, висококласний спеціаліст, поважна людина. Він став для мене наставником, закріпив любов до нейрохірургії та показав, як треба працювати красиво та технологічно.
Дуже складно знайти людей, які після інституту готові прийти в нейрохірургію. Нашої спеціальності всі остерігаються. Щоб стати нейрохірургом треба досконало знати неврологію, а її з студентських парт не всі полюбляють.
А як щодо таланту? Він потрібен?
Головний талант – це ваше велике бажання, добре здоров’я, та хороший вчитель. Чим би людина не займалася, якщо вона повністю віддаватиме себе роботі яка їй подобається і буде бачити, що у неї виходить, тоді приділятиме цьому весь свій час та все своє життя. До певного я часу думав, що хірургом може стати будь-хто, але з досвідом бачу, як працюють колеги в хірургічній спеціальності і інколи не виходить, або не дано, тоді вони ідуть на інші посади, нерідко керівні.
Як Ви опинилися в Одесі?
Завдяки першому вчителю. Коли був слухачем у Українській Військово-медичній академії багато часу працював в клініці нейрохірургії та неврології у професора Олександра Георгійовича, повністю віддавався роботі, яку мені довіряли. За півтора роки роботи з професором написав безліч історій хвороб, багато асистував на операціях. Одного разу у мене був екзамен із хірургії, зранку замився на операцію, проасистував там кілька годин (операція тривала 12 годин) пішов на екзамен, здав його, повернувся, знову замився і продовжив асистувати професору. Завжди з професором ходив на чергування, навчався в нього оглядати хворих, спілкуватись з хворими, конспектував його назначення. Одного разу він мене запитав: “Юра, а ти не хочеш поїхати в Одесу?”.
Моя дружина не зраділа такій перспективі, вона також проходила інтернатуру в Києві, і спочатку ми планували там залишитись, тому що Київ нас причарував. Два дні були сльози на очах, але після переїзду ми жодного дня не пошкодували. Ми тут робимо таку ж роботу – допомагаємо людям.
У вас були відрядження в зону АТО? Розкажіть про свій досвід.
Відряджень було багато. Щороку по три місяці ми їздили в зону АТО. Найважче було в 2014 році, коли ми приїхали і жили у палатках. До нас була ротація, тож коли ми приїхали, то робота була налагоджена. Наші офіцери відшліфували сортування, облаштували операційні та місця відпочинку. До мого приїзду не було важких поранень голови. А щойно я приїхав – воно трапилось. Я тоді провів першу в АТО нейрохірургічну операцію в палатці.
Наш госпіталь був одним із найбільш укомплектованих. У цьому велика заслуга начальника ВМКЦ Володимира Павловича Майданюка. Він під час розгортання польового мобільного госпіталю у мирний час рахував подушки, матраци і кружки, якщо сказати просто все було укомплектовано на 100% і це все повинно було бути в робочому стані. Раніше ми погано розуміли навіщо щороку влітку виїжджати в поле, розгортати палатки, якщо це відволікає від основної роботи. А він знав, що щось може трапитися.
Я коли робив свою першу операцію в полі, він тоді якраз приїхав і сфотографував мене. Сказав: “Пройде час, і ти ще попросиш показати фотографії”.
В серпні 2014 року поступало дуже багато поранень в голову та кінцівки. На жаль, були і дуже важкі поранення і поранених привозили в вкрай важкому стані. Було таке, що за день я оперував чотирьох поранених з вогнепальним пораненням головного мозку в польовій палатці, щоб зрозуміти навантаження – одна операція триває біля 4 годин, а ти один нейрохірург, асистенти міняються, а ти працюєш. Було важко.
В 2015 році був Маріуполь. Я приїхав у лікарню швидкої допомоги. І ситуація повторяється – до мого приїзду були поранення неважкі. І тут – скальпована рана, вдавлений осколковий перелом біля сагітального синусу з кровотечею яка продовжується. Коли почалась операція прийшло дуже багато лікарів подивитись, тому що це була перша нейрохірургічна операція в даній лікарні. У 2016 році теж був в Маріуполі. Поранень було значно менше, але було багато часу для читання.
Що дали мені ці поїздки? Я міг приділити увагу тому, на що не вистачало часу в рутинній роботі. Я дивився лекції, читав книжки. Перед кожною поїздкою я ставив перед собою задачу – в якій області нейрохірургії я хочу вдосконалитися. Мав повернутися назад із заповненими прогалинами.
Вам вистачало літератури? Ваші колеги щелепно-лицеві хірурги скаржилися на брак інформації про лікування бойових поранень.
З нейрохірургії література є. Все давно описано. Доводилося використовувати наші та зарубіжні джерела. В книжках описано все досить детально при вогнепальних пораненнях з методами надання медичної допомоги. Прогалина була лише в тому, що на початку війни я не мав великої практичної практики лікування та оперування вогнепальних поранень. Теоретично був підготовлений повністю.
Ви зараз працюєте надякоюсь науковою роботою?
Я – кандидат наук, тема моєї дисертації основана на біомедицині: “Вплив аутогенної трансплантації клітин структур міжхребцевого диску на перебіг остеохондрозу в умовах його експериментального моделювання”. Розкажу просто – ми моделювали остеохондроз у щурів, проводили операцію, діставали з хребта диск, який в подальшому віддавали в лабораторію, де з його клітин вирощували росли інші клітини. Через час ми вводили аутологічні клітини в пошкоджений диск і оцінювали відновлювальний ефект. Ми отримали позитивний результат. Не такий великий, як очікували, але диск перебудовується, структура зберігається, висота покращується. І найголовніше – це не призводить до катастрофічних змін у хребті. Після нашого дослідження дозволяється проводити дані методи лікування у людей. Така робота продовжується в інституті нейрохірургії, і я думаю, що скоро ми дізнаємося результати даної роботи.
Хочеться, звісно, написати докторську дисертацію. Коли я захищав кандидатську, мій другий вчитель Михайло Віталійович Хижняк, перед усім професорським складом і директором інституту нейрохірургії назвав мене своїм найкращим учнем. Мені було дуже приємно. Мій вчитель рекомендував мені продовжувати своє життя в науці. Чесно сказати мені подобається бути науковцем, я напишу докторську дисертацію. На даний час я збираю матеріал, оперую багато хворих, аналізую результати. В блокноті роблю нотатки для теми дисертації. Зробити це знову, я думаю, зможу. Тому що я не можу підвести тих, хто в мене вірить, та обіцяю собі постійно професійно розвиватись та творити добро. Джерело: https://censor.net/ua/b3254320
Напишіть свій запит в один із месенджерів — я постараюся відповісти найближчим часом.
